«Вдома під шквальним вогнем»: історія мисткині про перші дні воєнного Харкова та евакуацію

Лариса Антонова за працею

 

Лариса Антонова поступово намагається прийти до тями, після тих подій, які випали на її долю в перші дні повномасштабного вторгнення окупантів в Україну.

 

Будинок художниці-керамістки знаходиться на Північній Салтівці, яку російський окупант із перших днів нещадно обстрілював. Одна з авіабомб потрапила в двір, де жила Лариса Антонова.

 

«Десь 5-8 березня літаки почали скидати бомби просто над моїм домом. Одна з бомб прилетіла прямо у мій двір. Я тоді дуже злякалася, раптом що, то мене не опізнають. І я фломастером написала своє ім’я на животі й руках. Так робили і мої сусіди»,- розповідає Лариса Антонова.

 

Нерви більше вже не витримали, коли верхні поверхи будинку, внаслідок ворожого обстрілу, охопив вогонь. Саме тоді майстриня побігла з дому, взявши із собою лише документи, сумочку, рушник, мило та зубну пасту. Хтось хапав з дому речі, валізи. Однак потім кидали їх просто на вулиці.

 

«З нашого двору побігли всі. Жінки моторошно кричали, що не хочуть помирати. Голосили дужче, аніж свистіли снаряди… Я бігла, закриваючи голову руками, бо ракети свистіли просто наді мною. Нарешті перебігла. Я впала біля сигаретного кіоску й побачила, що лежить людина. Я хотіла допомогти. Схопила, а він уже був мертвий»,- говорить Лариса Антонова.

 

Як і багато харків'ян, жінка вирішила ховатися від ворожого вогню на станції метро «Героїв Праці». Проте раніше звичний шлях до станції метро зайняв сорок хвилин, які супроводжувалися звуками вибухів.

 

«Дійшовши, я просто впала на підлогу й заснула. Мені здається, що спала цілу добу. Було дуже холодно й страшно. На нас просто летіли снаряди, люди кричали й плакали»,- говорить про переживання мисткиня.

 

Через деякий час Лариса Антонова вирішила йти далі, евакуюватися. Її шлях до залізничного вокзалу, з якого відправлялися евакуаційні потяги, проходив у тунелях метро, інша частина колії-вулицями міста, також під звуки вибухів.

 

«У самому приміщенні вокзалу була надзвичайна кількість людей, що я в житті такого ніколи не бачила. Коли під’їхав потяг, то всі кинулися на перон. Військові тримали порядок. Спочатку пропускали пасажирів із дітьми. Усі інші люди це розуміли й чекали. Потім – решту»,- згадує Лариса Антонова.

 

До повномасштабного вторгнення росії в Україну Ларису Антонову запрошували до Німеччини її друзі. Саме туди зі Львова проїздом через Польщу вирушила наша героїня.

 

 «Я не знала їхнього телефону, проте адресу пам’ятала. Для українців усі потяги Європою були безкоштовними. Я сіла й поїхала до Вроцлава. Переночувала на другому поверсі вокзалу. Там теж були волонтери. Вранці я поїла, подякувала за допомогу й поїхала до Берліна (Німеччина). Звідти – у Дрезден. Там, знову за допомогою волонтерів, знайшла потрібний мені трамвай. Сіла й доїхала до необхідної адреси»,- згадує мисткиня.

 

Наразі Лариса Антонова потроху оговтується й намагається повернутися до звичного життя.  

 

«До творчості я поки що не повертаюся. Іноді руки самі тягнуться щось зробити, а підсвідомість підказує, що саме. Перше, що я зробила – це намалювала картину «Моє поранене місто».

 

Паперу в мене не було. З картонної коробки відірвала лист і на ньому намалювала. Я зобразила центр Харкова, де загинули люди територіальної оборони міста. Це приміщення Харківської обласної військової адміністрації і водночас могила моїх близьких друзів. Тому над будівлею хрести. 

 

Картина Лариси Антонової 

 

Потім ще намалювала картину «Ікона» – Мати Божа з малим Ісусом плачуть за Україну.

 

Картина Лариси Антонової 

 

І ще дві – «Пам’яті загиблих» та «Хрести». Ці дві картини − ніби наша червоно-чорна вишивка хрестиком. Кожен хрест – це людина, яка загинула. Тому на хрестах написані імена. Усі думки лише про воєнні події, нічого іншого в голову не приходить. На жаль…»,- завершує свої спогади Лариса Антонова.